|
|
|
Відділ
освіти
Лозівської
районної державної
адміністрації
Всеукраїнський
конкурс шкільних
літературних
творів
на тему «Безсмертний
подвиг
українського
народу» Діти
Діточки
Дитятка
Харибін
Владислав
Костянтинович,
учень
8 класу
Надеждівського
навчально-виховного
комплексу
Лозівського
району
Харківської
області
Вчитель
Харибіна
Наталія
Миколаївна
2008
рік
Діти
війни
Голодні,
холодні,
осиротілі;
Працювали
нарівні з
дорослими:
сіяли,
обробляли,
жали.
Ми, молоде
покоління,
мабуть, не
змогли б
такого
витримати!
Ви
справжні
герої!
Велика
Вітчизняна
війна
Руїна,
яка залишила
нащадкам
криваву пам`ять
Вічна рана на
серці
України
Війна не
тільки
забрала
життя
мільйонів
людей, а
десятки
мільйонів
залишила
каліками.
Трагедія її
полягала і в
тому, що вона
зруйнувала
душі
цілого
покоління. Особливо
дітей!
Моя робота
грунтується
на спогадах
дідуся
Миколи Олександровича
Азарова, який
зараз
пригадує ті
часи зі
зволоженими
очима та
тремтячими
губами.
Кожного разу,
коли ми разом
дивимося
кінофільми
на воєнну
тему, дідусь
нервово
потирає руки
та
закривається
від мене (
знаю, чому
щоб я не
побачив
скупих
чоловічих
сліз).
Тож
пропоную
декілька
сторінок
Книги Життя
Миколки осиротілої
дитини війни
Діти
війни
то цілий
океан
людського
горя
Діти
війни
кривава
глибина
гіркого моря
Діти
війни землі
моєї то
ядучі рани
Діти
війни
то України
вічнії
кайдани
Сторінка
перша Діти
Діточки
Дитятка
Похмурий
лютневий
вечір 1942 року
Село
Привілля
Крайня
хатина
Шістнадцятирічна
Поліна, п`ятирічний
Миколка
та дворічна
Наталка
гріються
біля печі.
Аж ось
постукали у
двері. -
Батько!
вигукнула
найстаршенька
і побігла
відчиняти, а
малі -
за нею слідом.
Почіплялися
на татка,
цілували
його і
плакали від
радості. -
Діти
мої, діточки,
дитятка
Я на
два дні
А
мама де? -
Та
понесли на
Краснопавлівку
трохи
насіння
продати ( на
танк селом
збирають), ще
вдосвіта
вирушили з
Чорненками. Я
виглядала їх
аж на шляху
біля
Князевого
не було
Поліна
тітку Марію
теж мамою
називала,
хоча та їй і
не рідною
була. Батько
оженився
вдруге, тож
малим
Миколці й
Наталі
сестра була
за няньку.
Відчинилися
двері, і разом
із морозом до
хати
увірвалося
горе: -
Сашко,
ти вдома? Біжи
на
Краснопавлівку,
там Марія
тяжко
поранена. Ми
сховалися з
дочкою за
одним рогом
будинку, а
вона -
за іншим. Аж
тут бомба, та
прямісінько
туди, де вона
була! то
прибігла
тітка
Чорненчиха.
Батько
нагримав на
малих, щоб не
голосили, а
сам вирушив у
дорогу
У
Краснопавлівці
живою жінку
не застав.
Довго плакав,
притулившись
до чийогось
паркану, а
тоді пішов по
підводу до
Привілля
покійницю
забрати
додому.
Дітям
відразу не
сказав, що
мами вже
немає. Малі
спали, а Поліна,
тільки
зустрівшись
очима з
татком, усе
зрозуміла
Наступного
ранку в селі
було повно
німців.
Батькові
довелося
тікати. Так і
не знають до
цих пір діти,
де могила
їхньої мами, а
сама Марія
Андріївна
Савенкова не
записана ні в
живих, ні в
мертвих
Сторінка
друга Кривавий
двобій
Так
і жили
відтоді
утрьох
діточки.
Батько писав,
що воює,
заспокоював
малих, що
скоро все
минеться, що
повернеться
він додому
назавжди.
Діти мріяли,
як ітиме
шляхом
татусь, а вони
босоніж
бігтимуть
назустріч,
здіймаючи
куряву
Була у них і
корівка, і
городець
садили, тож
попоїсти
було чого.
Після смерті
мами Поліна в
одну мить
стала
дорослою
опікувала
малих, мов
голубка. Все
наче було
нічого, поки
не вступили у
село румуни
Одного дня
Поліна, як
завжди,
витопила у
печі,
наварила
кукурудзяної
каші і вийшла
з відром на
вулицю. А там
ой лишенько
румунський
солдат
вилами
знімає солом`яний
дах із хати.
Малі
повибігали
на вулицю,
почали
кричати.
Збіглися
люди, просили
не чіпати, бо
то ж сироти,
як же вони
будуть
зимувати?
За одну мить
хата вже була
повністю
розкрита.
Поліна
плакала,
просила
пожаліти
малих, але
румуни
кричали: -
Геть,
босота! Нам
коней нічим
годувати, а у
вас он
скільки соломи!
Аж
ось прибіг
німецький
офіцер із
величезною
вівчаркою і
почав
цькувати
собаку на
кривдників.
Ті не зважали.
Тоді німець
відпустив
повідок. Пес
у три
стрибки
опинився на
спині у
румуна
Це було
жахливо
червоні
плями на
снігу,
скривавлена
людська рука
Через дві
години хата
була знову
під солом`яним
дахом. Лише
тоді Поліна
дізналася, що
порозкривали
румунські
солдати
майже всі
хати у
Привіллі.
Хіба можна
таких
назвати
людьми? Це
істоти із
тваринними
інстинктами.
Це бездушні
роботи, які
сліпо
виконують
чиїсь
веління.
А чому
заступився
за дітей отой
німець?
Можливо, у
нього теж там,
далеко на
Батьківщині,
залишилися
діти. А може,
ще не все
людське
вибили з його
душі
гітлерівські
накази-постріли
Сторінка
третя Бобовий
відвар
Літо 1942 року
У
селі стояли
німці. На
вигоні, біля
ставка,
розміщувалася
похідна
кухня.
Шестирічні
хлопчаки
сиділи
неподалік у
кущах і
пильнували,
поки
скінчиться
обід. Тоді
якийсь
німчура
викрикував: -
Шнель!
Шнель!
Малі вже
знали, що їх
гукають мити
казанки у
ставку. Вони
вискакували
зі схованки і
бігли до
німців. За
принесену
воду та помитий
посуд
хлопцям
насипали по
повному
казанку
якогось (для
дітлахів
найсмачнішого
у світі)
відвару
густого, з
бобами, із м`ясом.
Німці
реготали, як
хлопчаки
уминали
вариво і
готували для
них нову
забавку
Хлопців
примушували
бігти
наввипередки
до ставка, а
самі,
вишкірившись,
стріляли по
малих
дитячих
ноженятах
Миколка із
жахом
стрибав між
кулями, що
свистіли під
ногами, і,
здається, не
біг, а летів,
не торкаючись
землі. Із ним
були
Семиволи
Грицько й
Сашко, Ванько
Чорненко,
Миколка
Голозубов.
І дивом
ніколи й
нікого не
зачіпала
фашистська
бездушна
куля чи то
німці просто
гралися, чи
хлопчаки так
боялися
схибити
Діти
війни
Янголята
чисті, але
щасливі, що не
до дна
пірнули у
річку горя
людського
Дивляться
ясними,
такими
дорослими,
очима на
страждання
народу, на
реалії життя.
Хай ваші
душенята
сіють зорі
добра на небі
України!
Ви
нерозкриті
пелюсточки
квітки ЖИТТЯ!
Сторінка
четверта Наталка
Навесні 1943
року, коли
зійшли сніги,
дітлахи
знаходили
багато
дивних
предметів
залізяччя,
дерев`яних
брусочків,
мотузок. Тоді
ці нехитрі
речі ставали
їхніми
іграшками.
Одного разу
на своєму
подвір`ї
Миколка
грався з
трирічною
Наталею та
Іваном
Чорненком.
Знайшли
маленьку
залізну
кульку із
ковпачком та
кілечком.
Хто ж тоді з
малих міг
подумати, що
це не музична
«скрекотушка»,
а
справжнісінька
смерть
Коли
іграшка
засичала,
Наталка
побігла до
хати. Іванко
ще трішки
постояв і
чкурнув на
вулицю.
Миколка ж
кинув
залізяку в
бік городу
Коли
розплющив
очі,
поворухнувся
і зрозумів, що
сам цілий,
тільки
подряпини на
обличчі та
руці.
Чорненки, які
збіглися до
свого малого,
оглядали
легко
поранену
спину. А де ж
Наталя?
Миколка
зайшов за
клуню і
побачив її
жодного
живого місця,
вся
скривавлена
лежала й
тихо
стогнала
Диво-дивнеє:
тато
зненацька
приїхав,
втікши з
полону, немов
почув знову
біля дітей
подих біди (він
приїжджав за
війну двічі
саме тоді,
коли до малих
у віконце
стукала
смерть).
Аж тут під
вечір
німецькі
санітарні
машини
заїхали у
двір
ночувати
зайшли до
хати офіцери-лікарі.
Як же батько
просив, щоб
дитину
врятували!
Один мовчав, а
другий,
побачивши
дівчинку, яка
сходила кров`ю,
скомандував
санітарові
негайно
принести
інструменти
Цілу ніч
лікар
оперував
дитя
найбільше
дісталося
малесенькій
ніжці, яку «склав»
частинками.
Три дні сидів
біля ліжка,
навіть
підгодовував
згущеним
молоком і м`ясцем.
На четвертий
треба було
вирушати, тож
показав
Поліні, як
треба перев`язувати
рани, і поїхав.
Наступного
дня
попрощався з
дітьми і
батько то
була їхня
остання
зустріч.
Таким його
назавжди
Миколка і
запам`ятав
убитим
горем
Сторінка
п`ята Поліна
Наступного,
1944 року, Поліна
поверталася
з роботи
темним
осіннім
вечором.
Працювала
вона
листоношею
щоденно,
долаючи
більше
двадцяти
кілометрів,
приносила
пошту аж з-під
Мечебилового
з МТС. Усю
війну
дівчина рила
окопи,
працювала в
полі,
приносила солдатські
листи. Тож
душа її за
батька була
спокійною
не приходила
ж «чорна
звістка»,
значить - живий!
Того вечора,
підійшовши
до свого
обійстя, Поля
помітила у
вікні трішки
згорблену
постать
бригадира
Гаврила
Андрійовича
Полянцева,
Миколкиного
хрещеного.
Зайшла до
хати той
ходив і
обдивлявся стіни,
стелю,
нехитрі
пожитки. Малі
сиділи за
столом і їли
хліб,
посипаний
цукром
дядьків
гостинець. -
Ну
що, Полінко,
сідай, буду
щось казати, -
Андрійович
сів поряд із
Наталкою.
Пора вже, я й
так тиждень
мовчав
Батька немає. Загинув
на кордоні
Білорусії з
Польщею. То як
будете далі
до мене, може,
підете? -
Ні!
рішуче
відказала
Поля. Ми самі
житимемо!
Спасибі Вам,
Андрійовичу
Коли
дядько пішов,
малі,
попритулявшись
до сестри, яка
стала їм із
цієї хвилини
й на довгі
десятиліття
і татом, і
мамою, гірко
плакали.
«Як далі? Що
робити?
Головне щоб
не забрали в
мене Колю й
Наташу
Треба
триматися
укупі!» -
думала
Поліна.
А справи і
справді були
кепськими.
Городець
уродив
погано.
Корову
забрали наші
солдати, коли
одного разу
відступали у
петрівський
ліс не
вистачало їм,
бачте,
тяглової
сили. А хто ж
тепер сиріт
пожаліє? Хто
підтримає?
Знайшовся-таки
янгол-охоронець
той самий
Андрійович,
який не лише
малих
Азарових
опікував, але
й багатьох
привільських
дітлахів, чиї
батьки не
повернулися
з війни
Сторінка
шоста Хрещений-рятівник
Перемогу
святкували,
як належало
з піснями і
танцями, з
веселощами
та накритими
столами. Це
було у
Червоній
Поляні на
центральній
садибі
колгоспу.
Гаврило
Андрійович
повіз
підводою
туди
дітлахів. Але
чомусь не
дуже раділа
Поліна
війна
забрала у неї
найдорожче
батьків.
Миколка
бешкетував
із
хлопчаками, а п`ятирічна
Наталка
витанцьовувала
разом з іншою
малечею
А далі
стався
випадок, про
який і
дотепер
згадують, як
дар Божий. Із
евакуації
через
Привілля
гнали худобу.
Одна теличка,
мабуть,
відбившись,
запаслася на
крайньому
подвір`ї.
Поліна з
Миколкою
піймали її,
залигали.
Виявилося, що
худобина ще й
тільна.
Трішки
сонечко
засяяло в
сирітських
душах.
А Миколків
хрещений, щоб
якось
підтримати
дітей,
вигадував щодня
їм посильну
роботу то на
полі, то в
селі. А за це,
ризикуючи
власним
життям,
видавав по
склянці
посівного
зерна. Не
боявся він
нічого й
нікого і
завжди
говорив: «НАШІ
діти повинні
і їсти НАШЕ!»
Відтоді
промайнуло
більше як
півстоліття.
Поліна
Олександрівна
Голозубова
на все життя
залишилася
людиною
великої душі.
Наталія
Олександрівна
Абрамкіна
весела,
неспокійна,
але
надзвичайно
добра натура.
А Микола
Олександрович
Азаров став
братом з
великої літери
який понад
усе в житті
цінує любов
своїх
сестричок.
Ось вони які
долі дітей
війни
скалічені,
скривджені,
непрості
Тож
пам'ять
знову
відродилась, Прийшло
із
поневолення
життя. Щоб
свічкою
новою
запалилася
душа
Живим
у Бога буду
щедрості просити.
Воскресне
дух
Я
всіх вас
закликаю людської
памяті
знов свічку
запалити! |
|
Send mail to nadeg_sh@meta.ua with
questions or comments about this web site.
|
